Дужжже мудра мисля

Чесна дитина любить не тата й маму,

а трубочки з кремом.

Дон Амінадо

Гостре перо

Приїхали.. змучені.. сонні.. щасливі – переможці!!! Так-так, звичайно, а ким, як не переможцями, повертатись нам, гімназистам-журналістам, з обласного конкурсу шкільних друкованих видань, газет, кіностудій «Гостре перо», що відбувався 17 грудня у Центрi творчостi дiтей та юнацтва Галичини на «Погулянці», що на вулицi Вахнянина, 29?

    Не знаю, як «Погулянка» нас, але ми, четверо юних «геніїв»( Юля Болдирева, Богдан Лесів, Сергій Циб і Дана Семен) та двоє не менш геніальних вчителів(Ірина Любомирівна та Олена Юріївна), її точно не забудемо.

     А все почалось з позіхань на стрийському вокзалі у п’ятницю зранку. Потім електричка, де дехто використовував комунікабельність і просто спілкувався з іншими пасажирами, а дехто розумом намагався… в’їхати в суть того, що роздрукувала Ірина Любомирівна, і вбивав собі в голову хоч кілька визначень, що стосувались жанрів журналістики. Але яка там журналістика, якщо по гучномовцю дядько машиніст зовсім спокійно попросив: «Вась, піди подивись, там щось хвіст димить»…. Не знаю, як працівнику Укрзалізниці Васі, але мені якось не спокійно стало. Поїзд загальмував, частина пасажирів евакуювались у «сусідню» електричку! Ми ж витягли на-гора наші патріотичні почування і почали… чекати, що буде далі. Не минуло  45 хвилин, як «рушив поїзд в далеку дорогу». Нарешті добрались до Львова, «знайшли» потрібний нам трамвай і вирушили далі… Аж тут стало зрозуміло, що ми не просто так приїхали – почали всіх шокувати ще у транспорті. Ну, звичайно, хто не зверне увагу на милих, співочих молодих людей. Угу, не перечитуйте ще раз попереднє речення, у трамваї ми співали  DDD, а ще ми просто безперестанку сміялись, і навіть якщо хоч на секунду вмовкали, то усмішку на обличчях в оточуючих викликала шапка Юлі (ця шапка й справді заслуговує не однієї сотні усмішок =)))…

    Шоколад, кава «Еспрессо», зелений чай з гарячим шоколадом і короткочасні прогулянки вуличками Львова – ось на що ми потратили вільну годину, яка залишалась до початку конкурсу. А далі знов трамвай: та тут вже не люд цікавився нами, а ми людом. Увагу нашу привернули кілька дівчат, які голосно обговорювали глобальну катастрофу всього людства, що виникла на основі неправильно побудованих стосунків між різними статями.   

   Ну так, мабуть, дівчата просто пліткували, та те, з якою серйозністю вони розмовляли, було варте потрапляння на шпальти провідних газет країни.

    На жаль, увагу від цієї вкрай важливої розмови відвернуло те, що нам уже пора було виходити. І ось він – Центр   творчостi дiтей та юнацтва Галичини! Єдине, що тепер віддаляло нас від аудиторії, де і відбувалось дійство, – це сходи і довгий темний коридор, що мені чимось нагадав лікарню. Подолали і ці перешкоди й почали шукати собі місця у залі. Всілися. Вмостилися. Пересадили. Знову вмостились. Почали «оціняти конкурентів» під запропоновану організаторами музику…

   Прийшла пані Оксана(ведуча) – дійство почалось. Учасникам роздали завдання і запропонували представитись. По черзі кожна із 20 редколегій віталась з аудиторією, розказувала «хто вони», «що вони» і «звідки вони». До того ж учасники повинні були пояснити , як вони трактують визначення «Інформація поглинає світ». Всі редколегії помітно хвилювались і давали примітивні відповіді на запитання. І ось він, наш зірковий час – мікрофон перейшов до рук гімназистів, і тут уже нічого приховувати, ми таки блиснули інтелектом, влучно, а головне – цікаво та оригінально пояснили всім, чого ж та інформація заволоділа світом. А нашу самопрезентацію всі слухали з роззявленими ротами, навіть пані Оксана, яка до того не вельми вникала в суть сказаного нашими попередниками, зачаровано вислухала нас. А сказали ми все лаконічно , чотирма фразами, які ви можете прочитати на першій сторінці «Зеленого Буму» (Де?.. Що?... Коли?.. Навіщо?..).

   Далі почались основні завдання. Усіх їх було аж 5. Спершу нам запропонували створити акростих (для тих, хто призабув,  то той, по перших буковках якого слово складається). Слово, яке б у нас мало вийти – «новини». Ну так якби слів більше на світі не було—   організатори вибрали слово з двома буквами «и»?!Ще  одну «и» нам замінили на «а», перетворивши «новини» в «новина», а другу запропонували просто використати у середині слова. Та ми, журналісти гімназії, не простий народ, і так просто не здаємось: є таки в нашій милозвучній рідній мові слово «ирій», про яке дехто з нас вчасно згадав. Віршик  мав би бути про вчених-астрономів, що нібито знайшли невідоме кристалічне тіло у космосі (?!). Написали і про космос, і про вчених.

Потім було зовсім нелогічне й несправедливе, як на мене, завдання: нам показували фото старого Львова, а ми вже повинні були назвати, що за вулиця чи споруда зображена. Оскільки більшість у залі не зі Львова і навіть декілька вулиць сучасного міста Лева не назвали б, то кожен викручувався, як міг: дехто додумався використати нет на мобільниках, дехто вгадував, дехто вигадував. Одним словом, було весело. Далі всі дивились відео, яке висвітлювало певні соціальні проблеми, а вже нам, юним журналістам, потрібно було здогадатись, що то за проблеми, і написати саме про них. Кожна з редколегій бурхливо обговорювала відео і натхненно записувала думки. Збоку це мабуть виглядало дуже мило….

   Наступним етапом конкурсу стало написання слоганів до фото. На екрані висвітлювали світлину, завданням учасників стало вміло підібрати лаконічний вираз, що б влучно та оригінально пояснив чи доповнив зображене. І на завершення нам сказали написати «лід» ( це такий собі короткий виклад змісту об’ємного матеріалу) на 3 з 4 запропонованих тем. Тільки-но ми взялись за свої гострі пера, як тут виникло непорозуміння з часом. Оскільки на прохання когось страшенно змерзлого зменшити час, виданий на написання, відгукнулися ( і нам його таки зменшили ), згодом того часу конкретно бракувало. Та ми все понаписували і майже вчасно здали картки із завданнями, після чого журі вирушило ( о, жах!)перевіряти написане. Учасникам же запропонували випити чашку чогось гарячого і підкріпитись у місцевій їдальні. Проте охочих напитись і перекусити набилось досить багато і ми вирішили вільні хвилини витратити на ознайомлення з приміщенням «Погулянки», ще деякий час ми пльонтались коридорами й повернулись в аудиторію, де на сцені вже очікували подарунки. Якими ж будуть результати?

   Дочекались. Уже така знайома пані Оксана прийшла до зали й взяла мікрофон до рук. І ось вони – результати. Один за одним на сцену запрошували представників редколегій і вручали їм грамоти та призи. За загальною сумою балів журі визначило переможців конкурсу, ними стали:

ІІІ місце – газета «Разом» (Центр творчості дітей та юнацтва Галичини) – гучні  аплодисменти!!! (А нам лячно).

ІІ місце – газета «Ватра» ( Бродівська гімназія ім. Труша) – ще гучніші!!! (А ми в передчутті).

І місце – газета «Зелений бум» (НВК «Школа 1 ступеня-гімназія ім. А. Шептицького» м. Стрия) – просто фурор ( А ми в шоці).

   Було так приємно слухати бурхливі аплодисментина свою адресу. Ще раз

довели всім і самі собі, що ми таки найкращі. Не закінчили ми розглядати щойно отримані призи, як довелось відправлятись за наступними. Журі відзначали окремі авторські матеріали – і тут знову наша газета «Зелений бум». «Не знаю, чи приїхала так дівчинка Дана Семен…», – не встигла закінчити пані Оскана, як у залі вже всі знали, що Дана Семен приїхала, і що це одна з цих дивакуватих гімназистів. Нагороду заслужив репортаж «Співалисьмо». Мушу вже похвалитись: голова журі зазначила, що це був чи не єдиний коректно написаний репортаж.

    Всі отримали свої заслужені нагороди. Ще зробили

кілька фото на пам'ять і почали розходитись. Ми також вирушили назад у Стрий.

Що було дорогою назад, пам’ятаю не чітко , адже півдороги солодко проспала…

 Дана Семен, 5-А