Одинадцятикласники – вищі істоти нашого ще дитячого світу, на плечі яких зненацька впало майбутнє. Таке раптове й неочікуване, як сніг на голову посеред літа в пустелі. А здавалося, перший — десятий класи нічого особливого, окрім буденно-яскравого існування, не «передвіщали», аж поки наприкінці того шляху вони, одинадцятикласники, усі разом і поодинці зокрема не збагнули, що ось воно поряд, це майбутнє.
Стоячи посеред широкої та кривої дороги життя, кожен з них намагався пригадати, як починав цю путь, зрозуміти, де знаходиться нині, та здогадатись, як там, попереду…
Вони, хвилюючись через наслідки, вагаються зробити крок назустріч тому, що очікує на них і чого так чекають самі.
Та їм вистачає мужності, щоб перебороти себе, здолати свої страхи, покинути напризволяще безперспективні мрії. Ілюзії. Хибні ілюзії.
Одинадцятикласники чимось нагадують свободолюбивих анархістів, які зовсім не впевнені в тому, чого хочуть, проте точно знають, як цього досягти. І вони доможуться свого. Обов’язково та безсумнівно. Адже мізерна, але не найлегша частина дороги уже позаду. Хоча переважаюча більшість, дуже інтригуюча, ще попереду.
Однак майбутнє, як би воно не лякало одинадцятикласників та й кожного з нас зокрема, відкриває безліч кольорових горизонтів, знайомить з новими людьми, «забуває» багато помилок, яким, певно, вартувало б радіти, адже без похибок немає і правильних відповідей.
Майбутнє лікує рани минулого і теперішнього, занурює світ у нове світло…
Та чи буде воно для наших одинадцятикласників усміхненим, чи покаже їм язика, вже (чи ще?) невідомо – все залежить від них самих.
А нам, звичайним істотам «невипускного» поки віку, тільки й залишається, що дивитися на те, як вони «тікають» зі стін рідної гімназії, та з острахом чекати свого власного Останнього, справді ОСТАННЬОГО, дзвоника.
І вже геть несподіване: ми сумуватимемо за вами, любі одинадцятикласники.
Юля Болдирєва (тоді ще випускниця 5-Б, а тепер 7-Ф класу)
